Роботи обдарованих дітей

Коли душа Тарасова співала

Коли душа Тарасова співала,

Життя без долі та любові проминало.

Коли закінчилися дні його суворі,

Поезії у спадок нам залишились чудові.

Тепер же, завдяки його віршам,

Свою я Батьківщину нікому не віддам.

Ми вірні нашій Україні,

Адже у нас вона єдина.

Люблю гаї я і поля.

Це рідна земленька моя.

Хай слово Шевченка повсюди лине,

Я свою землю ніколи не кину.

Ткаченко Олександра 6-А

Війна

Війна - це дуже страшний гріх

Народів і людей усіх.

Війна – це біль і крик солдат,

Це гуркіт бойових гармат.

Бійців міцний мов камінь стрій

Крокує у смертельний бій.

Життя безжально позбавляють,

З гармат снарядами стріляють.

Ми дивимось у прозору воду

І дуже мрієм про свободу.

Бо в серці кожної людини,

Живе частина України.

Ткаченко Олександра Володимирівна 6-А

Спогади старого парку

Оповідання

Під ногами шурхотіла суха трава  та нещодавно опале листя . У повітрі все ще стояв дух осені. Дивно, як вона затяглася в цьому році. Уже початок грудня, а заморозків немає й досі.

Розкидаючи ногами  листочки, Мишко ішов додому. До зупинки залишилися лічені кроки, аж  тут він побачив, що його тролейбус щойно від’їхав .

• А, не буду чекати наступного, - подумав Мишко,- краще піду пішки.

Цього дня було навіть сонячно, хоч сонце зовсім не гріло, а просто освічувало землю. Хлопець йшов і йшов доки ноги не занесли його до старого парку. Тут, у тиші і спокої, Мишко міг бути самим собою. Колись, ще під час війни, на цей парк скинули бомбу. Тоді вигоріло майже все. З тих пір парк декілька разів хотіли реконструювати, та роботи так і не почалися.

Через деякий час зазеленіли дерева і виросли чудові квіти. Зараз, на початку зими, тут  попри всю красу, було дуже самотньо, і не всім це подобалося.     Хлопець любив гуляти сам один, слухати розмову дерев та спів вітру у верховіттях. Цього разу  хлопець зайшов у незнайому для нього частину парку. Тут не було охайно прибраних доріжок, не було маленьких клумб з чорнобривцями, жодної лавочки, на яку можна було б присісти. Саме завдяки цьому  це місце було надзвичайно гарним. Іноді у Мишка з’являлося  відчуття  ніби  його відкинуло на декілька десятків років назад.   Він не кваплячись ішов уперед, а   думки  весь час літали десь високо над землею. Йому здавалося, що він зараз сам один на цілій землі і тиша парку ще більше    переконувала  його  в цьому. Раптом в   очі вдарило світло.  Хлопчик пройшов трохи уперед – світло зникло, трохи назад - з’явилося знову.  Мишко простежив за промінцем і побачив на землі щось блискуче. Підійшовши  ближче, він  помітив якусь круглу коробочку. Та це ж годинник! Таких зараз не випускають.  На звороті – дата випуску: 1942 рік, Таллін. Нічого собі, годинник, який бачив війну. Вельми цікаво. Ще раз ретельно обдивився годинник, на внутрішній стороні кришки Мишко побачив гравіювання «С.В.». Цікаво, кому до цього він належав?  Роздумуючи над цим, хлопець і не помітив, як дістався додому.

• Як дивно?- думав він. - Годинник воєнного часу зроблений десь далеко і раптом тут -  у нашому парку. Хто його господар?

Розмірковуючи над  цим питанням, і , не знайшовши відповіді, Мишко заснув.

Зранку хлопець побіг до бібліотеки. Можливо, там  знайде  відповіді на  свої запитання.

Добігши до перехрестя, Мишко побачив дідуся, який  прямував до парку. З якимось внутрішнім відчуттям   хлопець поспішив за ним.

Нишпорячи ціпком між листям, дідусь явно щось шукав.

• Дідусю, вам допомогти?
• Та, напевне, уже ніхто не допоможе.
• Ви щось загубили?
• Так, старість підводить. Останню пам’ять про мою пташку втратив.

Вірочки давно вже немає, замучили гади перед самим кінцем війни, але серце її залишалося зі мною….до вчора. Ходив, згадував, замислився і ось тобі на… загубив.

• Дідусю, я знайшов  того годинника, візьміть.

Стільки радості в очах Мишко ще ніколи не бачив. Дідусь наче помолодів, засвітився увесь, а в очах таке щастя, що здалося хлопцеві і цей старий парк увесь освітився дивним світлом, ожив. Таке в його житті було вперше.

Калюжна Єва Валеріївна 7-А